Автор: Иван Вербицкий

 

От Артёма Панченко: На первом заседании редакции "Планеты Баскетбол", где окончательно "устаканивалась" политика издания, был поднят вопрос текстов, публикуемых на украинском языке. Для нашего интернет-пространства это крайне щепетильная тема и мы, как те, кто создавал ПБ по крупицам, понимаем, как важно учитывать не только мнение тех, кто привык общаться на русском языке, но и пожелания украиноговорящей части населения. Поэтому тексты на единственном национальном языке этой страны будут на ПБ отнюдь не случайными гостями. В них существует необходимость, однако мы понимаем, что обрезаем эти конкретные истории для России и большинства стран СНГ. Это удар.

Но, все же, материалы, подобно этому, ориентированны на наш рынок, соответственно и форма изложения должна быть более родной, искомой, чтоли. Особенно, когда авторы, пишущие о баскетболе на украинском языке, зачастую намного способнее и компетентнее тех, кто старается излагать мысли на русском.

Луганський «Спартак»: їх боявся навіть Діно Раджа

На початку 90-х вони по праву носили залаштунковий титул «грози авторитетів». Луганський «Спартак» був одним з небагатьох, кому було під силу обіграти той київський «Будівельник» - по суті, збірну України в повному складі. Максимальна самовіддача й бійцівський характер - таким «Спартак» залишався до останнього дня свого існування ...

Загартованi в партiйних "розборках"

Взагалі, в баскетбольному середовищі команду «Спартак» (Луганськ) асоціюють з одним ім'ям - Владислав Пустогаров. І, мабуть, таке визначення справедливе, оскільки Владислав Васильович пройшов шлях від першого дня становлення професійного баскетболу в області і до періоду, коли він впав в летаргічний сон. Правда, тоді, у далекому 1966 році від Пустогарова не залежало майже нічого. У ті роки у ворошиловградських спортсменів був один заступник - перший секретар ЦК обкому партії Володимир Шевченко. Це завдяки ньому місцева «Зоря» стала чемпіоном СРСР з футболу в 1972 році, а волейбольні «Іскра» та «Зірка» вигравали єврокубки серед чоловіків і жінок відповідно.

Ворошиловградський «Автомобіліст» - прабатько «Спартака» - також дітище Шевченка. У 1966 році він вирішив створити чоловічий баскетбольний клуб на базі місцевих інститутів, і запросив у команду грамотного фахівця - Олександра Клименка. Під керівництвом досвідченого наставника луганські хлопці швидко прогресували і вже до 1969 року пробилися до першої ліги чемпіонату СРСР. Рік по тому команда стала чемпіоном України.

Всесоюзне визнання до «Автомобіліста» прийшло в 1972 році, коли команда, посівши друге місце в першій лізі, пробилася до еліти радянського баскетболу. У ті роки підопічні Клименка - Зураб Хромаєв, Владислав Пустогаров, Олександр Медведєв, Олександр Шальнєв, Борис Луганський, Володимир Стремоухов були в місті не менш популярними, ніж зірки футбольної «Зорі». Правда, перший млинець, як це часто буває, вийшов глевким - в стартовому сезоні у вищому дивізіоні «Автомобіліст» виграв всього шість матчів і не зумів утриматися в когорті найсильніших.

Втім, шлях «Автомобіліста» виявився занадто швидкоплинним. У зв'язку з жорстким конфліктом між Володимиром Шевченком і могутнім секретарем ЦК компартії Української РСР Володимиром Щербицьким, Шевченко втратив посаду, а засновані ним спортивні команди, в кращому випадку, були приречені на жалюгідне існування. Така доля спіткала футбольну «Зорю», а тренери волейбольних «Іскри» та «Зірки» Володимир Чернов і Валентин Салін через політичні розборки отримали тривалі тюремні терміни. Баскетбольний «Автомобіліст» і зовсім було вирішено розформувати.

Великого баскетболу Луганськ не бачив аж до 1976 року, коли за ініціативою Юрія Велігури була створена команда «Спартак». З «канонічного» складу в ній залишився тільки Пустогаров. Решта - талановита молодь, серед якої виділялися майбутні київські «будівельники» Володимир Рижов і Каліжук, призер чемпіонату світу серед молоді Валерій Уваров. Але в цілому кадровий потенціал того «Спартака» залишав бажати кращого. Тому команда протягом семи років перебувала у нижній частині таблиці першої ліги чемпіонату СРСР.

Вибратися з дна першої ліги «Спартаку» вдалося лише з переходом в 1983 році капітана команди Владислава Пустогарова з ігрового паркету на тренерський місток (Юрій Велігура тоді прийняв пропозицію очолити збірну Тунісу). Владислав Васильович освіжив склад, доповнив його молодими виконавцями і вже з 1985 року «Спартак» постійно боровся за вихід в елітний дивізіон. Щоправда, пускати туди команду з української провінції не поспішали... Чотири роки поспіль «Спартак» боровся не тільки з суперниками, але й із суддями. Боровся безуспішно.

Кубковий феномен "Спартака"

Між тим, команда продовжувала прогресувати і в 1988 році посіла третє місце в першій лізі чемпіонату СРСР. На пік же вихованці Пустогарова вийшли через рік, коли виграли змагання у першій лізі і пробилися до фіналу Кубка Радянського Союзу. Власне, саме це досягнення варто визнати найбільш значущим в історії луганських спартаківців.

«Відзначу, що в 1989 році наш «Спартак» став першим в СРСР госпрозрахунковим клубом з баскетболу, - згадує Владислав Пустогаров. - Засновниками виступили луганський облвиконком і обласні профспілки. Ми стали заробляти самі на себе. Правда, на той час у складі нашої команди вже не було ні Рижова, ні Каліжука, ні Уварова, ні Андрія Подковирова. Останнього, до слова, помітив саме я, умовивши відпустити цього баскетболіста в «Спартак» наставника дніпропетровців Віктора Гуревича. За два роки Подковиров виріс в класного майстра і перейшов в «Будівельник». А ми продовжували грати, орієнтуючись на вихованців власної школи».

Майже всі баскетболісти «Спартака» були студентами Луганського педінституту, осягаючи премудрості баскетбольного майстерності у місцевого тренера Володимира Брюховецького. Власне, саме виходячи з цього, Пустогаров у 1987 році запросив Володимира Петровича працювати своїм помічником.

Але повернемося безпосередньо до турнірних перипетій Кубка СРСР 1989 року. Звичайно, перед його початком скромний першоліговий луганський колектив ніхто до уваги не брав. Напевно, тому наставник першого кубкового суперника спартаківців - тбіліського «Динамо» - Леван Мацішвілі сам звернувся до Пустогарова з пропозицією зіграти обидва матчі в Луганську. І яким же було здивування маститого грузинського тренера, коли перший поєдинок потенційний аутсайдер виграв з різницею в 25 очок! «Ви що робите?!» - Тільки й видавив з себе після гри на адресу Пустогарова Мацішвілі. Втім, потяг уже пішов. Другий матч «Спартак» теж виграв - цього разу з різницею в 20 пунктів.

Як виявилося, то були квіточки. Ягідки луганчани збирали потому. До них продовжували ставитися скептично. Тренер наступного суперника - київського «Будівельника» - Віктор Боженар теж пропонує зіграти обидва матчі 1/8 фіналу в Луганську. І це за умови, що на схід республіки «будівельники» вирушили без свого лідера - Олександра Волкова, який перебував у розташуванні збірної СРСР. Безкомпромісні спартаківці шансом скористалися в повній мірі, вигравши перший матч з різницею у вісім, а другий - в десять очок! Як потім виявилося, колектив з першої ліги бив майбутнього чемпіона країни.

А в 1/4 фіналу луганчани перемогли триразових чемпіонів СРСР каунаський «Жальґіріс». Знову-таки, за пропозицією наставника литовців Владаса Гарастаса обидва матчі суперники провели в Луганську. Мабуть, досвідчений тренер був упевнений, що для загального успіху «Жальгірісу» вистачить майстерності таких блискучих виконавців, як Альґірдас Бразіс і Сергеюс Йовайша. Їх, на відміну від Сабоніса, Марчюленіса, Хомічюса і Куртінайтіса, Олександр Гомельський не запросив на збір національної команди СРСР.

Але і знекровлений відсутністю цих виконавців «Жальґіріс» являв собою грізну силу для представника першої ліги. У Луганську матчі з найсильнішим у Союзі клубом викликали величезний ажіотаж. На ігри було продано 1500 квитків, за умови, що спорткомплекс «Спартак» вміщує 700 сидячих місць. Спартаківці не розчарували своїх шанувальників, обігравши гранда в обох поєдинках. Гарастас після першого матчу спитав Пустогарова: «Що ви робите в першій лізі? Ви ж готовий для еліти колектив». Владиславу Васильовичу залишалося лише стиснути плечима.

У півфінальному турнірі пройшовши «Статібу», «спартаківці» вийшли на алматинський СКА. Володар Кубка визначався в серії до двох перемог. У Луганську господарі перемогли з різницею в 17 очок, але в Алма-Аті армійці, котрих вели Тихоненко, Жуканенко і Мелещенко, у важкій боротьбі спочатку вирвали перемогу у першому матчі з різницею в одне очко, а у вирішальному поєдинку перемогли у додатковій п'ятихвилинці.

Так чи інакше, в тому сезоні «Спартак» став автором сенсації. Її творцям - граючий тренер Володимир Малишев, Ігор Чигринов, Олександр Кравченко, Олександр Безуглов, Костянтин Зелінський, Олександр Новак, Юрій Пушкарьов, Олександр Борисевич, Віктор Савченко, Андрій Шалкієв та Андрій Бондаренко.

- Якщо ви запитаєте мене, хто був лідером тієї команди, то дати однозначну відповідь буде складно, - згадує Володимир Брюховецький. - У нас був потужний колектив, згуртований, як кулак. Кого не постав в стартову п’ятірку, всі грали з повною віддачею і дуже ефективно. Напевно, найвідчайдушнішим або, іншими словами, заводилою був капітан команди, плеймейкер Олександр Кравченко. Неоціненний внесок у загальний успіх центрового Віктора Савченка, а в нападі краще за всіх виглядав Саша Борисевич, Царство йому небесне.

Втім, якщо судити з точки зору обивателя, то лідер у «Спартака» все ж був. Лідер багаторічний - Олександр Кравченко.

- Пригадую, брав в «Спартак» я Сашу обережно, - каже Владислав Пустогаров. - Раніше він грав за донецький «Шахтар», потім пішов до армії, два роки не грав у баскетбол і розповнів. Коли Кравченко прийшов проситися до мене в команду, його вага становила 85 кілограмів. Сказав, що розмовляти будемо тільки тоді, коли він схудне. Схуд. Взяв Сашка на виїзд в Московську область. У тій грі ми ще в першій половині (тоді матчі тривали два тайми по 20 хвилин) поступалися в 20 очок, потім скоротили розрив до 14-ти. У перерві Кравченко проситься: «Випустіть». А чого втрачати? Шансів й так мало, хай пограє. Випускаю. І Олександр за сім стартових хвилин другого тайму зробив чотири перехоплення і закинув чотири «трьохи»! Ми зрівняли рахунок, а потім виграли матч. Після цього я зробив Кравченка капітаном команди і грав він за нас вже постійно.

Власне, саме Олександр був одним з головних творців чергового зльоту «Спартака» в 1990 році. З п’ятої спроби луганчани нарешті виграли перехідною турнір і вийшли у вищу лігу чемпіонату СРСР. Крім творців кубкової сенсації в тій команді виділялися колишній гравець «Шахтаря» Сергій Завалін, Сергій Ушаков і зовсім юні Дмитро Базилевський та Дмитро Сміжко.

- Команда вимальовувалася непогана, але для успішного виступу в еліті нам не вистачило ні досвіду, ні часу, - згадує Сергій Завалін. - Ми покинули вищу лігу, а повернутися назад вже не могли за визначенням».


Неймовiрний похiд за Кубком Корача

Зате набутий в іграх з провідними клубами СРСР досвід знадобився «Спартаку» у першому сезоні незалежного чемпіонату України, де луганчани виграли бронзу. Більше того, в першому повноцінному українському сезоні-1992/93 спартаківці були єдиними, кому вдалося обіграти безумовного чемпіона - «Будівельник», причому в усіх чотирьох матчах!

- Справа в тому, що на киян ми виходили з божевільним настроєм, - пояснює Владислав Пустогаров. - Ті ж навпаки ставилися до нас не дуже серйозно. Коли ж розуміли, що можуть програти, зупинити «Спартак» було неможливо. А чому ми при цьому не взяли медалей? Рівні нам суперники знали наші можливості і налаштовувалися на нас відповідно. У таких матчах ми втратили багато очок.

- Взагалі, той сезон був для нас божевільним, - говорить незмінний помічник Пустогарова Володимир Брюховецький. - Одночасно з внутрішнім чемпіонатом ми виступали в Міжнаціональній баскетбольній лізі (МПБЛ), де посіли третє місце, і в Кубку Корача. А з урахуванням передсезонних ігор, де ми стали першими переможцями престижного нині «Кубка Рамадана» в ОАЕ, «Спартак» провів 86 матчів! Виходить, навантаження як в НБА! Не дивно, що рівень команди ріс і вона була багато на що здатна. Але разом з тим фінансовий стан клубу був нестабільним, тому поступово від нас йшли лідери - Базелевський, Савченко, Сміжко, Пушкарьов.

Особливу сторінку в історії «Спартака» займає його виступ у Кубку Корача-1993.

- Донині не забуду епопею з нашою поїздкою в фінське місто Усікаопукі на поєдинки третього етапу, - говорить Владислав Пустогаров. - Обидва матчі ми погодилися провести на виїзді. На той час у «Спартака» був спонсор - фірма «Новотроніка». Саме вони перебрали на себе всю клубну документацію (до того її вів особисто я). Так от, в список для поїздки до Фінляндії спочатку були внесені 18 гравців, тренерів і лікарі, а також 10 офіційних осіб - мер Луганська, спонсори тощо. Так ось, авіапереліт ми проводили з зупинкою в Москві. Там повинні були отримати візи. Але в останній момент з’ясувалося, що в українському посольстві втрачені всі (!) паспорти. Це за 5 годин до рейсу «Москва - Гельсінкі»! Ми підняли на ноги все українське посольство в Росії. У результаті знайшлися п’ять паспортів – п’ятьох запасних гравців, мій і лікаря. Відкриваємо їх і бачимо, що візи не проставлені! Приїжджаю до українського посла і прохаю, щоб він на своєму рівні посприяв в отриманні фінських віз.

- Далі - історія майже анекдотична, - продовжує пан Пустогаров. - Посол запитує мене: «Ви мене не пам’ятаєте?» «Ні» - відповідаю. «Так я проти вас грав у якомусь році за Одесу» - каже. «А, справді!» - лукавлю, адже насправді людини не пам’ятаю, бачу його вперше. Потім він відповідає на моє прохання: «Взагалі, у нас в дипломатичному суспільстві не прийнято просити про такі речі, але зараз щось спробую зробити». І телефонує послу Фінляндії в Росії. А був якраз вихідний і той плавав у басейні. Фінський дипломат гарантії не дав, але порадив поїхати в посольство і спробувати вирішити питання. Їдемо. Там присутня жінка років 40-ка. Каже, що видача віз зараз неможлива, але раз була розмова з послом, то вона спробує щось зробити. Виявляється, що для отримання віз потрібні п’ять фотографій та анкети англійською мовою. Що робити? Пропускаю через ксерокс кожен з п’яти паспортів, вирізаю фотографії. І заповнюю анкети. Стихійно, бо не міг пам’ятати тих сіл, де народилися гравці. Візи отримані. В аеропорт приїжджаємо рівно за дві години, коли оголошують, що завершується реєстрація на рейс «Москва - Гельсінкі». Читаю прізвища щасливчиків і без пояснень (решта ж здивовані!) біжимо на літак.

- У фінській столиці нас зустрічав двоповерховий автобус, - каже Владислав Васильович. - З літака виходить сім осіб, причому всі гравці не вище 196 см. «А де команда?» - запитує адміністратор місцевого клубу. «Завтра приїде» - відповідаю, розуміючи, що пояснювати щось немає сенсу. А команда там - пристойна. Два американці, один натуралізований гравець. Два етапи вони пройшли і сподівалися, що ми їм ніяк не завадимо. Розминка. Суперники сіли на трибунах, щоб подивитися, на що ми здатні. «30 хвилин робіть, що завгодно» - даю «установку» на тренування. Фіни були здивовані. Звичайно, такий стан суперника їх розхолодив. А я перед першим матчем кажу: «Якщо хтось кине раніше 25-ї секунди (тоді на атаку давалося 30 секунд) - голову відірву». Ось так і грали. Возимо м’яч, возимо, а потім - «трюльник». Так ми й виграли перший поєдинок з різницею в п’ять очок.

Логічно, що на другий матч фіни налаштувалися дуже серйозно. Але протягом майже всього поєдинку рахунок був рівним. За сім секунд до сирени - теж нічия.

- М’яч у нас, і я розумію, що якщо не заб’ємо - у додатковій п’ятихвилинці господарі нас задавлять, - згадує Пустогаров. - Беру хвилину. Кажу: «Треба імітувати втрату м’яча і дати їм забити. Нехай виграють два очки, а далі підемо ми». І ось Андрій Шалкієв вводить м’яч - прямо в руки 210-сантиметровому негритосу. «На, - кричить. - Подавись!» І той здуру забиває два зверху! І задоволений такий, руки підняв. І лише потім вони зрозуміли, що начудили.

У четвертому раунді Кубка Корача «Спартак» зустрівся з його чинним володарем - римським «Віртусом», де виблискувала майбутня зірка НБА хорват Діно Раджа. Крім того, у складі римлян виступали чотири гравці збірної Італії. Слово Владиславу Пустогарову:

- У Луганську цей матч викликав приголомшливий ажіотаж - у спорткомплексі «Динамо», котрий вміщує 1000 глядачів, було продано 3000 квитків. Ми грали відмінно. За 14 секунд до кінця зустрічі ведемо в один пункт. Даю установку - тримати м’яч, не рватися в атаку. Але Саша Кравченко чогось поліз в кут, зробив втрату і італійці, закинувши два очки, перемогли.

- «Що ви там наробили в Луганську?» - запитує, зустрічаючи нас в Римі, Олександр Волков, який виступав тоді в італійській Серії А. - Тут вся італійська преса вас хвалить», - згадує той діалог Владислав Пустогаров. - Правда, у другому матчі до нас поставилися з усією серйозністю. Матч обслуговували турок і грек. Судили «як треба». Так, що перший м’яч ми забили на восьмій хвилині. Після матчу спитав їх, навіщо вони так зробили. «Та зрозумійте ви, - кажуть. - Ми не знаємо, де Україна, не те що ваш Луганськ. Кому ви тут потрібні?»

Довга дорога в нiкуди

На жаль, за періодом розквіту настав спад. Повільний, але неминучий. У 1994 році «Спартак» вдалося зберегти тільки завдяки... переходу Пустогарова в донецький «Шахтар».

- На зустрічі з тодішнім президентом донеччан Олександром Шведченком я поставив умову, що погоджуся очолити клуб тільки в тому випадку, якщо той допоможе луганчанам, - говорить Владислав Васильович. - Шведченко погодився. Він ліквідував першоліговий «Шахтар-2», відправивши гравців до Луганська. І зберіг при цьому за ними зарплатню. «Спартак» очолив Брюховецький.

- Про серйозні завдання мова в цей час, звичайно, вже не велася, - продовжує Володимир Петрович. - На плаву ми трималися завдяки кістяку, складеному з досвідчених місцевих виконавців, включаючи Кравченка. Кілька хороших хлопців приїхали з Донецька. Наприклад, майбутній лідер збірної Росії Петро Самойленко. Правда, до нас він приїхав майже ніким - гравцем «шахтарського» дубля. Але у нас Петро підтягнувся, набрався досвіду і до Росії в 1996 році виїхав вже сформованим майстром.

За словами Брюховецького, серйозні матеріальні проблеми в «Спартаку» почалися в тому ж 1994 році. У 95-му гравцям тривалий час не платили зарплатню, а виживала команда лише за рахунок облспорткомітету, який оплачував харчування та збори.

- Тим не менш, коли в «Спартаку» з’являлися хоч якісь гроші, ми примудрялися підніматися навіть на п’яте місце в турнірній таблиці слідом за четвіркою грандів – київськими «Будівельником» і «Денді-Баскетом», одеською «Біпа-Модою» і донецьким «Шахтарем», річний бюджет яких становив мільйон доларів, - каже Володимир Брюховецький. - При цьому витрати «Спартака» тоді становили всього 100 тисяч доларів. Ми випередили «Миколаїв», «Ферро», київський СКА, бюджети яких перевищували наш втричі. Все тому, що ми щільно працювали як з основним складом, так і з дублем. Плюс, звичайно, підсилило команду повернення центрового Андрія Бондаренка.
     
Із закінченням сезону-1994/95 Пустогаров залишив «Шахтар» і очолив збірну Єгипту. Тепер вже варіанти спонсорування команди довелося шукати Брюховецькому. Новий спонсор вирішив змінити назву «Спартак» на БК «Лугань». Втім, стабільності клубу це не додало. І в 1997-му вперше було поставлене питання про його подальше існування.

- Брати на себе відповідальність і ліквідувати команду я не наважився, - говорить Володимир Брюховецький. - Тому звернувся до людини, завдяки якій чоловічий баскетбол в Луганську тримався багато років - Пустогарова. Владислав Васильович на той час очолював збірну України, але незабаром покинув свій пост. І погодився знову стати біля керма нашої команди, якій повернули назву «Спартак».

Фактично, Пустогаров, що став тоді не тільки головним тренером, але й президентом клубу, вкладав у команду гроші, зароблені власним бізнесом. «Спартак» знову змінився на краще, а його гравець Сергій Завалін навіть став кращим бомбардиром чемпіонату-1997/98.

- З радістю згадую той проведений у Луганську рік, - каже Сергій Олексійович. - У нас тоді зібралася команда, вкомплектована досвідченими виконавцями. Ми розуміли один одного з півслова. Особливо здорово мені гралося в зв’язці з Олександром Кравченком, з передач якого я закинув більшість своїх м’ячів. Можливо, великих грошей ми тоді не заробляли, але моральне задоволення від гри отримували величезне.

Останнім для «Спартака» став сезон-1998/99. Після його закінчення Владислав Пустогаров звернувся до облради з прямою пропозицією: або команді допомагають, або вона припиняє існування. Своїми силами Владислав Васильович утримувати «Спартак» наплаву більше не міг. Відповідь керівництво Луганської області дало швидко: від імені облспорткомітету у Федерацію баскетболу України було вислано факс з повідомленням, що БК «Спартак» (Луганськ) припиняє своє існування.

Епiлог

- Чи можливе відродження чоловічого баскетболу в Луганську? - задається питанням Владислав Пустогаров. - З відповідною пропозицією до мене звертається кожен новий губернатор або мер. І кожен говорить: «Створюйте команду, а ми знайдемо гроші». Я відповідаю: «Ні, давайте навпаки. Спочатку знаходите гроші, а потім створюємо команду». Я розумію, що якщо вплутаємося в цю справу знову, то знову довгі роки буду тягнути клуб на своїх плечах.