Автор: Іван Вербицький

«Все найкраще – армії», - промовив свого часу видатний Олександр Гомельський, давши тим самим радянському баскетболу багаторічний напрямок. І справді, протягом багатьох років московський ЦСКА збирав баскетбольні вершки майже з усього СРСР. Втім, крім армійців, які представляли столицю імперської держави, в кожній республіці «Великого і неподільного» існував свій армійський колектив. Часто – не один. Зокрема, в Києві був прописаний 14-й Спортивний клуб армії (в народі – СКА) в СРСР. Його баскетбольний представник написав славну історію, продовжену зусиллями ентузіастів протягом 14-ти років української незалежності. Кажуть, на рубежі тисячоліть існувала ймовірність перетворення СКА в повноцінний професійний клуб. Але в підсумку Київ отримав абсолютно нову команду, а армійці, прожеврівши протягом п’яти сезонів у вищій лізі, припинили своє існування.


«Коли солдати прийдуть з тріумфом додому»

У перші повоєнні роки спортивні клуби в СРСР з’являлися, наче гриби після дощу. Але їх появу не можна назвати стихійною. Рознарядка рознарядкою, але команда лише тоді глибоко пускала своє коріння, коли за нею стояла сильна особистість. У ті роки такими вважалися зовсім не люди з мішками грошей. Судіть самі. В 1945 році у звільнений Київ з Одеси повернувся один з кращих баскетболістів країни тих років Наполеон Каракашьян, на той час шестиразовий чемпіон України в складі харківського ХВАТУ. Саме Напі, як називали Каракашьяна, армійське керівництво довірило створення команди при Окружному домі офіцерів Київського військового округу (ТДВ КВО).

Взагалі, Каракашьян славився в армійському середовищі не тільки тим, що був блискучим спортсменом і організатором, але й відмінним лікарем. Будучи інтеліґентною й освіченою людиною, Напа отримав величезну довіру керівників і друзів-баскетболістів. Не дивно, що Каракашьян досить швидко зібрав боєздатний колектив, якому вже в 1951 році вдалося виграти чемпіонат України.

- В ті роки команди майже всі матчі грали одним складом і без замін, - згадує гравець ОДО КВО Борис Рижков. – На майданчику перебували до втрати свідомості або поки не отримаємо п’ятий фол. Схема проста: два оборонці й три нападники. Коли я прийшов в армійський клуб з «Динамо», в обороні тут грали такі видатні баскетболісти тих років, як Каракашьян і Прокоф’єв, а в нападі – Бородаєнко, я і Скоморохов.

Це була воістину «чудова п’ятірка». Правда, через рік Каракашьян зосередиться на тренерській роботі. Зате в команді з’явився Віктор Гуревич. Таким складом армійці, виступаючи тоді ще на відкритому повітрі, на футбольних стадіонах, виграли ще три чемпіонати України – 1953, 1954 і 1957 років. У проміжках кияни задовольнялися срібними та бронзовими нагородами, але з числа призерів не випадали ніколи.

Логічно, що амбіції українських армійців виходили далеко за межі республіканських змагань. І в 1960-му, вигравши чемпіонат СРСР серед команд класу Б, СКА нарешті виходить до еліти радянського баскетболу. На той момент в складі армійців вже виділялися юний розігрувач Валентин Радзієвський, а також Карен Манукян та Віктор Фомченко, від яких вимагалося визначати гру команди в перших для неї сезонах серед елітних колективів. Крім того, команду підсилили Семен Копитов і майбутній чемпіон світу Геннадій Чечуро. Останнього з рідної Вінниччини привіз за дорученням Каракашьяна Борис Рижков, який на той час уже виконував функції начальника команди.

Але якщо той же Чечуро прибув до Києва, по суті, сформованим майстром, то ще одну майбутню зірку радянського баскетболу – центрового Миколу Сушака – фактично «зліпив» саме Каракашьян. «У київське військове медичне училище мене багато в чому тому і прийняли, що був сильним, фізично міцним хлопцем, згадує Микола Йосипович. – Правда, саме через фізкультуру не міг отримувати стипендії. Річ у тім, що з моїм зростом – 206 см – я не міг здати нормативів. Де ви знайдете таку високу поперечину? Основним профілем у спорті в мене була греко-римська боротьба. Подавав надії, часто спарингував з майбутнім олімпійським чемпіоном Іваном Богданом. Він, до речі, сильно жалкував, що я покинув боротьбу. У мене ж дані були, як у Кареліна або Медведя – триразових олімпійських чемпіонів по боротьбі».

- Каракашьяну мене порадив директор залу Семен Бард, - продовжує Микола Сушак. – Каже, мовляв, тут є борець, який в дверях нахиляє голову, щоб не розбити. Найцікавіше, що зустрівся Наполеон Карлович зі мною в лікарні. Туди я потрапив після спарингу з Васею Корунським. Він так кинув мене «млином», що ніс був зламаний зі зміщенням майже до вуха. І ось у такому стані Каракашьян запропонував мені спробувати себе в баскетболі. Чому б не погодитися? Тим більше, що тренувалися баскетболісти там же, де й борці – в залі Суворовського училища.

Коли Сушак прийшов в зал, Каракашьян відразу визначив, що він вищий за інших представників команди. «Коли я роздягнувся, гравці, побачивши мої великі м’язи, почали жартувати, мовляв, йому на греблю потрібно йти чи молот метати, - розповідає Микола Йосипович. – Але знайшли мені якісь труси, сорочку. Тренуюся. На дворі – січень, в залі добре напалено. Але спітнів я аж ніяк не через це. Усього за три хвилини був весь мокрий. Через те, що все, що робив, було для мене незвичайним. Виходить, ті групи м’язів, які задіяні в баскетболі, в боротьбі пасивні. Але Бог нагородив мене приголомшливою координацією і м’язовою пам’яттю. Вже через хвилину я спокійно перекладав м’яч з руки на руку, швидко освоїв інші технічні прийоми».

Це був січень 1962-го. А в травні 1965-го Сушак в складі збірної СРСР виграє золото чемпіонату Європи. При цьому на олівець до Гомельського центровий київського СКА потрапив під час однієї з влаштованих Олександром Яковичем для збірної СРСР м’ясорубок, коли проти п’ятірки збірників грали сім суперників одночасно. Сушаку випало грати проти найсильнішого на той час в своєму амплуа латвійського центрового Яніса Круміньша – гіганта зі зростом 228 см.

- Проти Круміньша ж як завжди грали? - запитує Микола Сушак. – Коли він робив крок вперед – опоненти відступали в сторону. Я ж в аналогічній ситуації робив крок назад і спокійно, без фолу змахував м’яча з рук Яніса. Не дав йому набрати в тій зустрічі жодного очка! По суті, з того часу я став «гробокопом» для Круміньша. На чемпіонаті Європи-65 центром Гомельський ставив вже мене.

Власне, завдяки Миколі Сушаку дізнаємося й багато побутових подробиць з життя київського СКА. Того СКА, який був за крок від найгучніших в своїй історії перемог. «Заробляли ми тоді копійки, - каже Микола Йосипович. – По два рублі і 50 копійок на добу виділяли на харчування. Але хіба мені, хлопцеві з села, гроші були важливі в порівнянні з тим престижем, який звалився на мою голову? Давали тарілку борщу з великим шматком м’яса, наїдався до сита – ось і прекрасно. По-друге, Наполеон Карлович вручив мені кеди, здається, 49-го розміру. Хоча до 17-ти років я змушений був мучитися і носити 46-й – великі розміри в магазинах не продавалися. А потім тренер відправив мене на фабрику імені Рози Люксембург. Там повинні були зняти мірку і пошити новий костюм, для мене, за спецзамовленням. Я був таким щасливим, що їздив в цьому одязі навіть до себе до села!»

- Досвідчені хлопці давали мені сітку з десяти м’ячів, які повинен був везти через все місто – від комендатури біля станції метро «Арсенальна» з пересадкою на тролейбус, - продовжує Микола Сушак. – Це були потворні чорні м’ячі, які надувалися насосом і шнурувалися. Важкущі. Напевно, то була свого роду дідівщина. Але ви не повірите: я пишався, що такі гравці довіряють мені возити м’ячі, а оточуючі на мене дивляться і розуміють, що я граю в баскетбол! Потім, діставшись до місця тренування, я повинен був полити зі шланга земляний майданчик і нанести крейдою розмітку. І лише потім приїжджали Копитов, Чечуро, Радзієвський і починали тренування. А ми, молоді хлопці, сиділи і з відкритими ротами спостерігали за цим дійством.

- Також з тих років запам’яталися своєрідні нічні турніри, які затівав Семен Копитов, - говорить Микола Сушак. – Він любив розбудити мене вночі і запропонувати зіграти один на один. На склянку ранкової сметани. У залі Суворовського училища запалювали світло і ми змагалися до ранку.

Свого піку армійці досягли в 1967 році. Точніше, це було спільне досягнення двох київських клубів - СКА та «Будівельника». Вони виграли ювілейну Спартакіаду народів СРСР 1967 року, яка волею Олександра Гомельського, який мав велику вагу в Спорткомітеті Радянського Союзу, одночасно вважалася й чемпіонатом країни. Втім, турніру цьому передувала страшна трагедія, яка згодом вплинула на долі багатьох армійських гравців.

- В рамках підготовки до Спартакіади збірна Україна виступала в Кубку Софії в Болгарії, - бере слово Микола Сушак. – Здобули там перемогу, а заодно і вирішили зробити подарунок Наполеону Каракашьяну, який незабаром повинен був відзначити 50-річчя (Наполеон Карлович у збірній допомагав наставнику «Будівельника» Віктору Шаблинському). З подарунка таємниці не робили, бо взяли тренера на примірку. І придбали модне на той час пальто з тканини джерсі – на синтетичній основі, тканина з вовною.

- Коли повернулися додому, Каракашьян запропонував мені прямо з бориспільського аеропорту, щоб не втрачати часу, заїхати до нього прийняти душ і поїсти, - продовжує Микола Сушак. – Річ у тім, що о 5:00 вечора на нас чекала гра чемпіонату України проти команди Одеси в залі, який знаходився на місці нинішнього Планетарію. Часу залишалося небагато, тому й погодився. Але, на під’їзді до Ленінградської площі, де жив Каракашьян, я вирішив дістати з валізи плащ, оскільки почалася злива. Щось не виходило. Наполеон Карлович на мене трохи розсердився і сказав, щоб я їхав додому. Погодився. Що мене й врятувало.

Після обіду Каракашьян сів на 47-й автобус, який курсував з Дарниці до центру Києва. Разом з ним – одна з баскетболісток жіночого «Динамо» (гру ця команда повинна була проводити слідом за армійцями). По дорозі дівчина згадала, що забула вдома шкарпетки. Але повертатися не хотіла. Мовляв, погана прикмета. «Так як же ти будеш грати? Ти натреш собі ноги» - з цими словами Каракашьян буквально виштовхав динамівку з автобуса.

А через дві зупинки сталося непоправне. Біля тротуару прямо на мосту Патона хтось припаркував машину. Попереду автобуса їхав рефрижератор «Молдова-плодовощ». Цей фургон об’їхав припаркованого легковика і перегородив шлях автобусу. Водій останнього спробував проїхати по іншій стороні траси – з тієї, де проходила трамвайна лінія. На нещастя, на зустріч виїхав трамвай. Намагаючись протиснутися поруч, автобус і трамвай таки стикнулися, через що автобус розвернуло і викинуло на проїжджу частину перпендикулярно руху. Пасажири при цьому ринули вперед. Автобус за інерцією понесло до огорожі. Ще мить – і машина полетіла в прірву. Від зіткнення з водою дах автобуса зрівнялася з сидіннями. Майже всі 54 пасажири загинули. Серед них – Наполеон Каракашьян.

- Ми сильно здивувалися, коли до старту матчу з одеситами тренера не було на місці, - каже Микола Сушак. – Установку давав наш капітан – Гена Чечуро. Першу половину відіграли в невідомості – тоді ж мобільних телефонів не було. І лише в перерві стали доходити звістки, в які ніяк не хотілося вірити. Лише на ранок інформація про трагедію підтвердилася. Для команди то був шок. Багато від нього так і не оговталися. Надалі Шевченко, Волков, Достойнов, Набока, Копитов, Гуревич просто завершили виступи.

Можна зрозуміти, в якому стані армійці вирушили до Москви для участі у четвертій Спартакіаді народів СРСР. Адже представників СКА та «Будівельника» у збірній Україні було порівну – по шість. Армійську команду представляли Геннадій Чечуро, Вадим Новиков, Володимир Салухін, Борис Пінчук, Микола Сушак і Володимир Брянцев. «Будівельники» у збірній були представлені Вадимом Гладуном, Василем Окіпняком, Анатолієм Поливодою, Леонідом Поплавським та Альбертом Вальтіним.

- Мушу зауважити, що напередодні цієї Спартакіади Олександр Гомельський вперше в житті сильно фраєрнувся, - вважає Микола Сушак. – В тому, що вирішив об’єднати Спартакіаду і чемпіонат Союзу. Річ у тім, що на той час збірна СРСР щойно повернулася з чемпіонату світу. В уругвайському Монтевідео підопічні Гомельського виграли золото. І, мабуть, Олександр Якович вирішив, що на тому куражі московська команда без проблем переможе й на Спартакіаді. Зауважу, що у складі збірної СРСР було десять москвичів і наші Чечуро і Поливода.

Логічно, що головним суперником команди Москви вважалася Україна. Українці ж навпаки особливих ілюзій щодо виступу на турнірі не вибудовували. «Ми виходили битися в кожному матчі, раділи кожній перемозі, - коментує Микола Сушак. – Схожим було наше налаштування на півфінальну зустріч з командою Російської Федерації, яка виступала окремо від москвичів. За п’ять секунд до закінчення поєдинку ми поступалися з різницею в одне очко. І ось, дивлюся, передачу отримує Алик Вальтін. Сам біжу під кільце, хоча розумію, що м’яча мені ніхто не дасть. Такий вже Алик гравець, що в схожих ситуаціях завжди кидав сам. Але ось несподівано для всіх (і для мене зокрема) Вальтін лівою рукою робить скидку. Я тремтячими руками закидаю цей м’яч у кошика. Перемога!»

Після матчу представники Держкомспорту УРСР були в нестямі від радості: «Хлопці, ви молодці, ви вже стрибнули вище голови!» У фінальному матчі проти команди Москви дива ніхто не очікував.

- Ми вийшли абсолютно спокійними і розкутими, - говорить Микола Сушак. – Але разом з тим – націленими наперемогу. Так вже випало, що саме в тому матчі ми вийшли на абсолютний пік форми. Весь турнір мучилися, пройшли на жилах, а в фіналі настало абсолютне натхнення – як фізичне, так і емоційне. Москвичі навпаки були якимось скутими. Було очевидно, що весь турнір вони проводять з прицілом на Україну. Можливо, через це вони десь перегоріли. Як наслідок, протягом усього матчу ми вели з різницею в 10-12 очок. Як повели на початку, так і утримували перевагу, хоча навіть самим здавалося, що ось-ось і москвичі нас наздоженуть. Звичайно, не можу не відзначити визначну роль в тій перемозі нашого тренера Віктора Шаблинського. Ні, він ніколи не відрізнявся якимись тактичними хитрощами. На тренуваннях ми не награвали якихось складних комбінацій. Беручи тайм-аут, Шаблинський давав банальні підказки: «У обороні – вузькіше, в нападі – ширше». Але яким же блискуче чуття мав цей тренер, це приголомшливо! Він знав, коли і кого підбадьорити. Хоча ніколи не лаявся: «Мерзотник, тьфу-тьфу-тьфу» - це його коронна лайка. Гравці слухалися Шаблинського і його поважали.

Так чи інакше, після яскравої перемоги на Спартакіаді армійцям довелося повертатися в осиротілий клуб. Як було сказано вище, смерть Наполеона Каракашьяна ввела гравців СКА в стан шоку. Ті, хто залишилися в команді, тривалий час відмовлялися приймати нових тренерів. Спеціаліст з Білої Церкви Момот пропрацював зі СКА всього чотири місяці, потім змушений був звільнитися. Далі армійців очолив Віктор Боженар. Але й він надовго в команді не затримався.

- Каракашьян в нашому розумінні був ідеальним тренером, - пояснює Микола Сушак. – Високоінтелектуальний, інтеліґентний, до того ж прекрасний лікар, за допомогою до якого зверталися не тільки баскетболісти, а й олімпійські чемпіони з інших видів спорту – борець Іван Богдан, гімнастка Поліна Астахова, легкоатлет Віктор Цибуленко. Багато хто з нас привозив на лікування до Наполеона Карловича своїх матерів та братів. Він нікому не відмовляв. Багатьом, зокрема, мені, допоміг отримати квартири. До того ж у нас і команда була освіченою: всі хлопці вже закінчили вузи. Звичайно, нам був потрібен тренер нашого інтелектуального рівня. А, наприклад, Боженара ми не сприйняли взагалі. Багато говорить, але мало ефекту. В один момент ми просто не прийшли на тренування і тим самим вигнали його з команди.


Нова надія

Тим не менш, незважаючи на тренерську чехарду, завдяки високому класу гравців армійці навіть виграли срібло чемпіонату СРСР 1968 року, посівши друге місце слідом за тбіліським «Динамо». Правда, не можна не відзначити, що той рік був олімпійським, через що збірники Союзу були звільнені від ігор внутрішнього чемпіонату, що істотно послабило склади декількох команд, найперше – московського ЦСКА. Новий же виток розвитку київського СКА дав прихід на тренерський місток Олександра Леонова, фахівця, який раніше працював з жіночим «Динамо».

- Цей тренер мав прогресивні погляди на баскетбол і формування команди, - говорить Микола Сушак. – При цьому Леонов постійно розвивався. Його дружина була викладачем англійської мови, тому Олександр Дмитрович завжди просив хлопців, які в складах збірних виїжджають на матчі в США та інші країни, привозити йому розмаїту баскетбольну літературу. За допомогою дружини він перекладав ці брошури і набирався чогось нового. Леонов постійно впроваджував в тренування нові вправи, намагався вдосконалити режим життя й харчування баскетболістів. Зрештою, він й сам був добре освіченою людиною – працював в Інституті фізкультури на кафедрі «спортивні ігри».

Разом з Леоновим команда поступово оживилася, склад СКА поповнився молодими гравцями. Серед них виділявся розігрувач з луганського «Спартака» Зураб Хромаєв. «У 1970 році мене просто призвали в армію, - розповідає Зураб Майранович. – Щойно приїхав, як в той же день вийшов на майданчик у матчі Спартакіади України проти харків’ян. Зіграв добре, забив 21 очко, віддавав чудесні передачі. Взагалі, я швидко влився до складу СКА. Особливо гарно зігрався з Сушаком. Ми з Колею розмовляли очима, жестами, рухами. Я міг дивитися в одну сторону, а віддавати в іншу. І Микола забивав або зверху, або від щита. Разом з тим, мушу сказати, що цементував наш колектив тоді Геннадій Чечуро».

Крім вище згаданого тріо, в складі СКА в ті роки виділялися Володимир Салухін, Дмитро Новиков, Володимир Брянцев, також прийшли з «Будівельника» Євген Філозоф і Василь Окіпняк. Не дивно, що такою потужною компанією армійці вдруге в історії самостійно здійнялися на п’єдестал чемпіонату СРСР, досягши бронзи в 1972 році.

- Це була наш стеля, - каже Зураб Хромаєв. – Московський ЦСКА і ленінградський «Спартак» в тому сезоні були набагато сильнішими за інших суперників. Ми ж боролися за третє місце до останнього, вигравши чотири матчі з різницею в одне очко завдяки тренерському мистецтву Олександра Леонова.


Історія з диктатором-канібалом

Втім, той період гравцям СКА запам’ятався не стільки турнірними показниками, скільки поїздками на екватор – в Уґанду. Здавалося, що робити одній з найсильніших команд чемпіонату СРСР у країні, де баскетболом й не пахло?

- Не забувайте, що СКА – армійський клуб, - пояснює Микола Сушак. – Крім спортивних часом ми повинні були вирішувати й стратегічні завдання. Звичайно, виступи в СКА приваблювали гравців хоча б тому, що тут після трьох років гри давали квартиру і з’являлася нагода виїхати «грати» в одну з країн, в якій СРСР мав свою групу військ – тобто, в НДР, Угорщину, Чехословаччину. Між собою ми називали ці турне «поїздками за «Мадонною». «Мадонна» - великий сервіз на 18 осіб, страшенний на той час дефіцит. Так ось, в країнах мною названих наші баскетболісти запасалися цими сервізами, а також перськими килимами та іншими недоступними в СРСР речами і займалися тут спекуляцією. Виходить, і там не стільки грали баскетбол, скільки пили горілку, і тут гроші заробляли. Вдома залишалися тільки ті, хто хотів дослужитися до певного звання. Наприклад, я хотів стати полковником.

Але на початок 1974-го Сушак ще був у званні капітана. Закінчивши у військовому училищі факультет розвідки, отримав завдання «державної ваги».

- Це був час, коли літаки МіГ-21 поступово витіснялися з використання збройними силами СРСР новими МіГ-23, - розповідає Микола Йосипович. – Але «21-х» в країні було море. Їх треба було кудись дівати. Територіально ці літаки по маневрених рисах добре підходили невеликим африканським країнам – Кенії, Танзанії, Уґанді, Судану. Але для початку потрібно було налагодити з цими державами контакти. Так ось, мені треба було увійти в довіру молодшому з 15-ти синів уґандійського диктатора Іді Аміна. Річ у тім, що хлопець якраз приїхав на навчання до Києва. Що ж, поступово роззнайомилися, я відвідував «принца» разом з дружиною Ларисою. Ми фотографувалися, обмінювалися подарунками.

Але влітку 74-го прийшов час летіти до Уґанди. Нібито в якості спортсменів – грати проти місцевої баскетбольної збірної. Збирати команду довірили Сушаку. До складу Микола Йосипович включив по шість гравців з київського СКА та московського ЦСКА.

- Передбачалося, що там будуть серйозні ігри, - говорить пан Сушак. – Але прилетівши в столицю Уґанди Кампалу з зупинками в Хартумі (Судан) і Найробі (Кенія) на тихоході ІЛ-18, сильно при тому втомившись, ми виявили, що у наших друзів фактично немає ні команди, ні навіть баскетбольного майданчика. Довелося нам майструвати поле власноруч. Назбирали вони якусь команду. З нею і зіграли. Але головне ж не це, а прийом у президента країни Іді Аміна. Диктатор мене відразу впізнав, показавши наші з його сином фото. При цьому Амін зізнався, що розраховував, що син буде перекладачем під час нашої зустрічі, але він навчання в Києві, виявляється, прогуляв і ні слова по-російськи не вивчив. Поговорили, як мовиться, закинули вудочки, на тому й роз’їхалися.

- Наступний раз ми приїхали в Уґанду «грати в баскетбол» в 1975-му, - продовжує Микола Сушак. – Враховуючи попередній досвід, на цей раз я взяв у поїздку тільки київських армійців. Нехай на екзотику подивляться. Тепер на змонтований нами минулого разу майданчик вийшла команда під назвою «Кабінет міністрів». Нам протистояли реальні члени уряду Уґанди. На спинах у них були написи «Міністр фінансів», «Міністр освіти» тощо. Також грав син президента. Але найбільш колоритною фігурою на майданчику був особисто Іді Амін. Майданчик було взято в військове оточення. Солдати стояли один навпроти одного, а за їх спинами – ще осіб по 15 охоронців.

- Нас перед матчем попрохали дати трохи волі двометровій, з вагою 145 кг і написом «Президент» на плечах особистості, - каже Микола Сушак. – Ми розступалися, як могли, а Амін ніяк не міг потрапити в кільце. Зате коли він з десятої спроби нарешті забив, навколо майданчика почався справжній карнавал. Ось так посміялися, заодно домовилися про продаж літаків і поїхали. А через якийсь час дізнаємося, що наш друг Іді Амін – натуральний канібал. За тиждень до зустрічі з нами він застрелив чотирьох дипломатів тільки за те, що один з них необачно поліз в кишеню за носовою хусткою. Амін подумав, що людина лізе за зброєю і дав всім по кулі в лоб. А потім цих бідолах ще й згодували крокодилам. Моторошно подумати, адже ж необережний рух могли зробити ми...



Перше падіння гіганта

Натомість у чемпіонаті СРСР справи у СКА не склалися. Лідер команди Геннадій Чечуро на той час вирішив піти з команди. Втім, армійці показали свій потенціал в зимовому чемпіонаті 1976 року, який, правда, не носив статусу офіційного. Річ у тім, що в рамках підготовки збірної СРСР до Олімпіади в обойму національної команди були висмикнуті 15 найсильніших баскетболістів країни. Збірна теж виступала в зимовому чемпіонаті, але поза конкурсом. Підопічні Гомельського розбивали суперників з різницею в 50-60 очок. А слідом за ними фінішував... київський СКА. «На відміну від головних суперників, від нас в збірну не поїхало жодного гравця, - пояснює Микола Сушак. – Завдяки цьому ми виглядали найбільш цілісно і зуміли виграти золоті нагороди».

Хто б міг подумати, що надалі СКА й узагалі покине елітний дивізіон. Але так і сталося. Річ у тім, що на той час, крім Чечуро, команду покинув Зураб Хромаєв, який виїхав виступати за Південну групу військ до Угорщини. Незабаром команду залишив і Леонов. Олександра Дмитровича на посаді головного тренера змінив Геннадій Чечуро.

- Мені Гена відразу сказав: «Будеш тренуватися на рівні з усіма. Пільг для тебе не буде», - розповідає Микола Сушак. - Іншими словами, я повинен був абсолютно залишити військову службу заради гри в баскетбол. Але мене це не влаштовувало, адже хотілося дослужитися до полковника. Я ж розумів, що життя одним спортом не обмежується, потрібно дбати про майбутнє. «Ні, кажу, або я тренуюся в тому ж режимі, що й при Леонові, тобто, раз на день, або ми розстаємося». Чечуро на поступки не пішов й мені довелося залишити команду».

- У вищу лігу ми повернулися після того, як з командою протягом двох сезонів пропрацював Віктор Боженар, - говорить Євген Філозоф. – Могли, в принципі, виходити в еліту ще в 1978-му, але тоді провели гру з командою Єревана без тренера і в підсумку на турі в Алма-Аті залишилися третіми, тоді як в еліту потрапляло дві кращі команди. Зате через рік, коли команду підсилили московські армійці Іван Єдешко і Микола Руднєв, коли з’явився в СКА Олександр Сальников, ми вже повноправно повернулися у вищий дивізіон.

На лідируючі позиції у вищій лізі армійці повернулися всього через рік. Правда, тоді біля керма команди був вже Зураб Хромаєв, який встиг протягом трьох років набратися тренерської практики, тренуючи команди південної групи військ. «Пригадую, в один із сезонів, здається, в 1982 році, СКА під моїм керівництвом виграв шість матчів, поступаючись в кінцівці з різницею в одне очко, - каже Зураб Майранович. – Завдяки моїм замінам ми виявлялися сильнішими. Найпарадоксальніше, на перший погляд, те, що гравець, якого я випускав і давав йому завдання, незмінно його виконував. Навіть великий Гомельський тоді сказав: «Ну, Зурабе, ти такий щасливчик! Я б з шести точно п’ять програв».

- В ті роки у мене був найпотужніший склад, - розповідає Зураб Хромаєв. - З 16-ти гравців! Навіть Гомельський дивувався: «Як ти з ними даєш раду? В мене п’ять-сім людей в обоймі й мені цього достатньо». Й справді, пізніше я почав помічати, що окремі матчі програю через те, що випускаю багато баскетболістів, гравці іноді не встигають зосередитися. Пізніше визначив шість-вісім лідерів, яким довіряв левову частку ігрового часу. Так чи інакше, СКА під моїм керівництвом постійно боровся за медальні місця, а потім Гомельський мене разом з моїм вихованцем, нині, на жаль, покійним Валерієм Говоровим забрав до ЦСКА.


Безнадійна слава

З 1985 року в СКА почалася нова епоха. Та, що ріднить клуб з його найсумнішими сторінками. Так вже вийшло, що саме того року під керівництвом Валентина Мельничука в армійському клубі заграли два на той момент зовсім юні гравці, які надалі були вірні СКА до останнього дня його існування – Олег Рубан та Ігор Ватажок.

- Коли я прийшов у СКА, тут була команда, де що не гравець, то ім’я, - згадує Олег Рубан. – Коробков, покійний Сергій Коваленко, Сальников, Бережний, надалі до цієї компанії додався Білостінний. Там був справжній чоловічий, армійський колектив. По-перше, була повага до старших, кожен знав своє місце. А головне – був командний дух, якого не вистачає нинішнім колективам. Також відзначу, що Валентин Федорович, незважаючи на велику кількість зірок, довіряв молодим баскетболістам. Наприклад, я в першому ж турі в Куйбишеві отримав достатньо ігрового часу.

На початку 90-х, коли український баскетбол з набуттям країною незалежності перейшов на самостійні рейки, саме Рубан і Ватажок стали творцями першого успіху команди – в сезоні-1992/93 СКА посів друге слідом за «Будівельником» місце в національному чемпіонаті. Правда, на той момент в структурі клубу відбулися серйозні зміни. Спортивний комітет Міністерства оборони утримувати команду на балансі відомства більше не міг. Тому клуб отримав в розпорядження місця для тренувань і проведення матчів, а фінансування команди стало тривалим головним болем трьох людей – президента клубу Геннадія Чечуро, головного тренера Анатолія Ніколаєва та начальника команди Миколи Муханова.

- Спершу мені вдалося залучити спонсорів завдяки своїм борцівським зв’язкам, - говорив нині, на жаль, покійний Микола Муханов, який у якості тренера з вільної боротьби підготував п’ятьох майстрів спорту міжнародного класу і удостоївся звання заслуженого тренера України. – Деякий час СКА фінансувала фірма «Меркурій», яку, зокрема, представляв мій вихованець Кцоєв. Пізніше завдяки зусиллям Геннадія Чечуро спонсорами СКА стали брати Шелести, пізніше – нафтове підприємство «Ітера», яке представляв Вадим Рабінович. Іншими словами, стабільності тривалі роки не було, але команда залишалася на плаву.

- І ось парадокс, - продовжує Микола Муханов. – Труднощі не ламали цих хлопців. Справжні мужики, вони продовжували битися за честь свою і команди. Так, були бойовими, часом могли гучно погуляти. Але якщо доходило до справи, то кожен бився відчайдушно. Ніколи не забуду нашої поїздки на чемпіонат світу серед військовослужбовців до США в 1996 році. Там ми сильно засмутили місцеву публіку, коли обіграли в півфіналі збірну Сполучених Штатів. Причому за 0,02 секунди до фінальної сирени рахунок був нічийним. Але в цей момент гравець господарів буквально виштовхнув за лицьову лінію Андрія Харчинського. Андрій перший штрафний кидок промахнувся, але другий закинув й приніс СКА, точніше, Україні перемогу. Шкода, звичайно, що фінал проводився лише через два дні. Його організатори залишили на десерт. Такий тривалий відпочинок трохи розхолодив команду. В фіналі вона з невеликою перевагою поступилася італійцям, у складі яких було половина гравців національної збірної.

З другої половини сезону-1996/97 СКА посилює свій склад одним з кращих українських розігрувачів В’ячеславом Євстратенком. З його допомогою армійці вперше в історії стають володарями Кубка України, обігравши у фіналі агонізуючий на той час «Денді-Баскет».


- Не бачу нічого поганого в тому, щоб над молоддю піджартовувати, - коментує Олег Рубан. – Це життєва ситуація, теж елемент виховання. Приміром, я, навіть перебуваючи в званні майора, ніколи не дозволив собі крикнути на майданчику: «Ей, солдате!» Але, разом з тим, згадую свої часи. Я сприймав як належне, що зобов’язаний носити м’ячі. А що їх повинні були носити Коваленко або Сальников? Це не дідівщина, а звичайна повага. Тому якщо ми підклали молодому кілька цеглин в сумку й він з ними пройшовся від тренувального залу до вокзалу, то нічого страшного не сталося. Також у нас була традиція – відправляти кожного молодого пацана за кедами в кабінет до Чечуро. Потім слухали під дверима. Той питає: «Хто відправив? А, Рубан? Зрозуміло».

Остання яскрава сторінка армійського клубу пов’язана з приходом на пост головного тренера команди в 1998 році Андрія Подковирова. Разом з тренером в СКА тоді прийшла група висококласних виконавців на чолі з Ігорем Харченком та Ігорем Молчановим, який, до слова, в 1989 починав свою кар’єру саме в армійському клубі. Підійшов СКА також юний нападник Віктор Кобзистий. Мозковим центром тієї команди фахівці називали нинішнього наставника «Києва» Віталія Чернія.

Першим серйозним трофеєм під керівництвом Подковирова стала перемога армійців в Кубку України. Потім було срібло в чемпіонаті – у фіналі СКА поступився МБК «Одеса». Цей успіх дозволив армійцям в сезоні-1999/2000 стартувати в другому за значущістю єврокубковому турнірі – Кубку Корача. Там кияни зробили справжній фурор, по черзі обігравши російський «Урал-Ґрейт», польський «Анвіл», литовський «Паневежіс» та французький «Нансі». Лише в 1/8 фіналу СКА поступився одному з головних фаворитів змагань – французькому «Ліможу», котрий у підсумку й став володарем трофею.

- Найцікавіше, що в тому році ми отримали зарплату лише за один місяць, - каже Олег Рубан. - Понині жодної копійки нам не повернули. Але нехай. Добре хоч Олександр Волков, який тоді обіймав посаду міністра спорту, допомагав з грошима на виїзні поєдинки. Ми тоді як налаштовувалися? Приходили в роздягальню і говорили: «Ну, мужики, раз ми тут зібралися, то давайте грати». І грали. Зробили, по суті, все, що могли. «Лімож» на той момент був об’єктивно був сильніший за нас. Ніякі гроші нам би тоді не допомогли.

Євстратенку, Рубану, Чернію, Полторацькому, ще деяким хлопцям було дещо простіше, - перебуваючи в ранзі офіцерів, вони хоча б отримували військову зарплату. Але були гравці, які дійсно билися весь сезон без грошей. Проте сезон склався на диво потужно - взяти хоча б перемогу СКА в Пермі. Це був дебют «Урал-Ґрейта» в єврокубках. В той час, коли ніхто навіть не сумнівався у перемозі росіян, клуб зі столиці України при 7-тисячній аудиторії сенсаційно виграв 74:90! І це за умови, що в Україні «армійцям» іноді доводилося жити в звичайних солдатських казармах, через те, ще не було чим оплатити готель.

Той феєричний сезон СКА завершив бронзою національного чемпіонату. Але цей успіх гроші імущих не привернув. Ні «Укртатнафту», логотип якої армійці безкоштовно носили протягом сезону, ні когось іншого. Але найстрашніше, що не витримало багаторічних випробувань серце президента і легенди клубу Геннадія Чечуро. Тепер вже точно СКА залишився біля розбитого корита. Ходили чутки, що в 1999-му, перед тим, як утворити «Київ», Олександр Волков вів переговори щодо фінансування команди СКА. Але сторони так і не знайшли точок дотику. Як наслідок, від СКА зразка 1999/2000 на осінь 2000 року залишилися тільки його вірні аксакали – Рубан і Ватажок.

- Решта пішли і їх можна зрозуміти, - говорить Олег Рубан. – Людям треба годувати сім’ї. Я залишився, бо аж надто прикипів до цієї команди. Не хотілося кидати її напризволяще. Ми постійно боролися за збереження СКА. Майже п’ять років, навіть залишивши Суперлігу. Не зникнути в цей період нам допоміг Олександр Пресман. Ми до кінця вірили і боролися. Життя в казармах при цьому стало для команди буденним явищем. Одного разу, поїхавши на тур до Тернополя, ми жили у військовій частині за 40 км від міста, в райцентрі Теребовля. Команда змінювала свою назву на ЦСКА-ВППО, «ЦСКА-Ріко», але все це були формальності. У 2005 році все припинилося.

Замість епілогу

У 2002 році, прощаючись на цвинтарі з легендарним гравцем і тренером СКА Анатолієм Ніколаєвим, Геннадій Защук сказав: «Одна справа – перемагати за гроші. Але як вам вдавалося багато років бути нагорі без них?»...